Deník Ukrajinky – 1. část

Dvacetiletá Dáša, ukrajinská studentka ekonomiky mezinárodních vztahů a medicíny, uprchla před ruskou agresí s matkou, tetou, švagrovou a neteří do Čech. Sedmnáctiletý bratr zůstal s otcem, stejně tak i strýc.

V Praze spolu s ženskou částí rodiny připravuje v bistru Sauny Vltava speciality ukrajinské kuchyně. Nečekaný zájem Čechů o vareníky, boršč či speciální palačinky ji mile překvapil, ale vzpomínky na strastiplnou cestu do bezpečí se stále vracejí. Toto je její příběh.

V dalších týdnech se už chce dívat jen do budoucna, a tak se bude na těchto stránkách, opět v češtině i ukrajinštině, dělit o své první kroky v zemi, která ji přijala, poskytla práci, ubytování a důstojný život v bezpečí.

Příběhy doprovází obrazy od čtrnáctiletého Vlada, který také uprchl z Ukrajiny do Čech. Více o jeho příběhu se dozvíte již brzy.

Trhá mi to srdce

Donedávna jsem žila poklidným a tichým životem. Každé ráno jsem se probouzela s úsměvem na tváři, objímala tátu a mámu, povídala si s bráchou, chodila do práce a studovala. V mém životě bylo všechno dobré. Těšila jsem se na krásnou dovolenou s rodinou, snila o šťastné budoucnosti.

Ve svých dvaceti letech jsem toho stihla poměrně hodně. Nikdy by mě však nenapadlo, že jednou budu válku znát ne z historických knih a filmů, ale že ji zažiji na vlastní kůži.

24. únor… Žádný Ukrajinec na tohle ráno nikdy nezapomene.

Kolem čtvrté hodiny mě probudily silné detonace. Vůbec mě nenapadlo, že to jsou výbuchy v důsledku ruského útoku na naši zem.

Náš dům stojí blízko sídliště, které je stále ve výstavbě, a tak jsem si zpočátku myslela, že to vychází odtud. Jakmile rány utichly, šla jsem spát, za tři hodiny jsem vstávala do práce. V 05:12 mě probudily ještě hlasitější rány, jedna za druhou. Pochopila jsem, že něco není v pořádku. Šla jsem k oknu. Ve městě byl  velký rozruch: lidé s dětmi a se svými mazlíčky vybíhali z domů, spěchali k autům, do podzemních krytů nebo běželi na silnici a pokoušeli se zastavit jakékoli auto, aby je odvezlo.

Běžela jsem k rodičům a u dveří do jejich pokoje jsem se slzami v očích vykřikla: „Tati, mami, začala válka.“ Moje rozčilení neznalo mezí. Rodiče byli doma, se mnou, ale můj mladší bratr byl v jiném městě. Zavolala jsem mu, ale on mne uklidnil: „Jsem v pořádku, neboj. Tady na Zakarpatí není nic slyšet, obloha je klidná, za chvíli vyjde slunce. To já se bojím o vás. Sbalte si, a co nejdřív přijeďte za mnou.“

Mezitím se na kraji Kyjeva zastavila automobilová doprava, auta ucpala ulice.

Ve stejnou dobu mi zavolal mladší bratranec: „Dášo, mám velký strach, slyším něco létat ve vzduchu a lidí křičí: válka začala.“

Rodiče mají vlastní byt, tak jsme obvolali všechny příbuzné a rozhodli se všechny sestěhovat k nám. Uběhla hodina nebo dvě a nastalo ticho. Všichni jsme řešili jediné: jak přežít, co nachystat. S mámou jsme běžely nakoupit, táta chystal auto.

Pak jsme se všichni sešli a dlouho se dohadovali, co dál. Muži pevně a rozhodně řekli, že budou bránit svou vlast a nikam nepůjdou. Ženy se rozhodly, že své muže podpoří, že zůstanou doma s nadějí, že brzy bude po všem.

Dáša s bratram a otcem na poslední společné fotografii před útěkem z Ukrajiny.

Nejhorší jsou noci

Uplynul den, dva, tři… Každý z nich se zdál těžší. Bombardovali všechno. Podle zpráv byl hlášen pouze jeden (!) poplach… Ale slova: „Kyjev! NÁLET! se na televizních obrazovkách a chytrých telefonech objevovala stále častěji. Nejhorší byly noci. Nikdy by mě nenapadlo, jak moc se jich budu bát.

Když v mrtvém tichu slyšíte letět raketu, uvědomíte si, že teď někam padá, a prosíte Boha, aby zachránil lidský život. Každá noc pro nás byla hrozná, protože Rusové ničili všechno. Bombardovali domy, školky, školy a dokonce i porodnice. Bylo to každým dnem horší a horší. Nikdy by mě nenapadlo, že je něco takového možné.

Čtvrtý a pátý den byl ještě obtížnější, zejména ve městech Kyjevské oblasti. Ruská armáda a ruští nájezdníci obsadili vesnice a části měst – začali se vysmívat civilistům, znásilňovat ženy a dívky, střílet do lidí a dokonce i na malé děti.

Když se tyto zprávy objevily, můj otec a jeho bratr rozhodli, že nás musí poslat na bezpečnější místo. Prvního března ve 12:20 nám řekli: „Sbalte si to nejnutnější, máte na to hodinu.“ Netušily jsme, kam jít, jak dlouho tam budeme a vůbec, co bude dál. Sbalily jsme si věci, nasedly do auta a táta nás odvezl na nádraží. Brečela jsem, nechtěla jsem ho tam nechat.

Ve 14:00 jsme byli na nádraží, ve 14:30 jel vlak na západní Ukrajinu. Rozhodly jsme se, že pojedeme tam, protože z Kyjeva musíme odjet ještě před západem slunce. Na nástupišti bylo hodně lidí, většinou ženy s dětmi. Všichni jsme plakali.

Lidé se začali cpát do vagónů, nebylo tam k hnutí, nebyl tam vzduch. Místa bylo tak málo, že jsme s mámou, dvěma tetami, švagrovou a desetiletou neteří zůstaly stát na náraznících mezi vagóny. Tak jsme jely deset hodin – žádné světlo, žádné jídlo, hrozná zima – až jsme dorazily do Lvova. Když jsme vystoupily, uviděly jsme kilometrovou frontu uprchlíků na vlak do Polska. Pochopily jsme, že dalších deset hodin takhle nevydržíme.

Zavolala jsem tátovi, že jsme dorazily do Lvova a teď nevíme, co dál.

Poradil, ať jedeme do Prahy, i když jsme tu nikoho neznaly. Ze Lvova do Chopu ale nebyly jízdenky, tak jsme musely cestovat přes Mukačevo.

Celou cestu jsme urazily za jeden den. Taková zima nám ještě nikdy nebyla.

Po příjezdu do České republiky nás na Hlavním nádraží potkala dobrovolnice, která nám pomohla najít bydlení. Všude nás velmi dobře přijali. Jsme moc vděčné lidem, kteří nám pomohli a i nadále pomáhají.

Po pěti dnech strávených v Praze – první tři dny jsme prospaly a projedly, čtvrtý probrečely – jsme si uvědomily, že si nemůžeme dovolit dlouho sedět. Že musíme chodit do práce, abychom zajistily život sobě a pomohly příbuzným na Ukrajině alespoň finančně.

„Ukrajina“ – akvarel na plátně – Vlad (14 let) Tento obraz namaloval čtrnáctiletý Ukrajinec, když jsme jej požádali, aby nakreslil Ukrajinu.

Usmívám se a pláču

Práci i lidské zázemí jsme našly v BISTRU VLTAVA. Připravujeme zde ukrajinská jídla a seznamujeme tak Čechy s naší národní kuchyní.

Mnoho lidí se mě ptá „Jak tady žiješ?“ Usmívám se a říkám, že jsou tady úžasní lidé, je tu klid a pohoda, je tady skoro všechno, o čem sním. Chybí jen táta s bráchou.

Moje duše je stále tam .. doma .. na Ukrajině. Srdce mi puká bolestí, když mluvím s tátou, když slyším svého bratra, zamrzá mi srdce, když vidím a slyším o té hrozné nelidskosti ruských vojáků. Pláču, když volám svým známým, klukům v první linii, holkám, které zůstaly doma, když slyším příběhy, jak je znásilňují a šikanují Rusové.

Teď už sním o jediném, o míru a míru na Ukrajině!

A bez ohledu na to, jak dobře je tady, dokud bude ukrajinská země pod ruskými útočníky, mé srdce bude trhat bolestí pro mou matku Ukrajinu a pro ukrajinský lid.

V dalších týdnech Vám budeme přinášet příběh Dáši, jaké byly první dny v Praze, jak se zapojily do práce a jak vypadá její život nyní. Vše bude doprovázet svými obrazy Vlad.

Originální znění v ukrajinštině.

Ще зовсім нещодавно я жила мирним та спокійним життям. Кожного ранку прокидалась з посмішкою на лиці, обіймала татуся й матусю, спілкувалась с братом, ходили на роботу та навчалась.  В моєму житті все було добре, навіть краще! Я мріяла про гарний відпочинок з рідними, про свій дім, про гарне й щасливе майбутнє.

За свої 20 років мені вдалося багато чого побачити й пережити, але я ніколи й подумати не могла, що колись мені доведеться не тільки читати про війну в книгах з історії та дивитись фільми, а й відчути це на собі.

24 лютого… Ранок цього дня ніколи не забуде жоден українець.

Близько четвертої ранку я прокинулась від того, що почула потужні звуки, і навіть на думку не падало, що ті самі звуки, то були вибухи, внаслідок атакування росіянами української землі.

Мій дім розташований поряд з будинками, які ще перебувають в стані побудови. Тому час від часу всім жителям доводилось чути різні звуки. І саме того дня, тієї хвилини, я подумала, що ці звуки лунають саме звідти. Заспокоївши себе, прийняла рішення лягати далі спати, адже через 3 години, мала прокидатися на роботу. Як би я тоді знала … О 05:12 я прокинулась від ще потужніших звуків, які лунали один за одним. Я зрозуміла, що відбувається щось неладне, й вирішила підійти до вікна; підійшовши до віконця мені вдалося побачити велику метушню в місті, такого ще ніколи не було. Люди з дітьми, зі своїми домашніми тваринами вибігали з будинків та прямували хто до своїх автівок, хто до бомбосховищ, а хто просто вибігав на дорогу, зупиняючі усі авто, щоб допомогли виїхати. В тей час я зрозуміла, що почалася війна, адже вибухи не припинялися, ще й лунали все ближче й ближче. Я побігла до батьків, в дверях в їхню кімнату зі сльозами на очах я промовила:  «Тату, мамо, почалася війна». Моє хвилювання не мало межі, адже хоч в тей самий час мої батьки були поряд зі мною, мій рідний молодший брат перебував в іншому місті. Хвилювання за нього, як він там, чи все з ним в порядку, взагалі не припинялося. Я телефонувала йому, щоб усвідомитися, що з ним все добре. Він вийшов на зв’язок, та сказав: «Не хвилюйся за мене, у мене все добре. На Закарпатті нічого не чути, мирне небо та скоро вставатиме сонечко. Я хвилююсь за вас. Збирайте речі, та скоріш їдьте до  мене».

Тим часом на околицях Києва рух авто припинився, потік машин був дуже-дуже великим.

І в тей самий час мені телефонує моя молодша двоюрідна сестричка й промовляє: « Дашо, мені дуже лячно, я чую як щось летить в повітрі, я чую як кричать люди, чую, що всі кажуть лише  одну фразу «Війна. Почалася війна».

Мої батьки мають свою власну квартиру, тож передзвонивши усім родичам, ми прийняли рішення триматися разом.

Минула година, дві, настала тиша. В тей час кожен з нас був зайнятий своїми справами, спрямованими на те, щоб вижити під час війти. Ми з мамою вибігли в магазин, тато поїхав по робочим справам, а родичі направлялись до нас.

Зібравшись усі разом, ми довго приймали рішення, що нам робити. Чоловіки твердо та рішуче говорили, що будуть боронити рідну землю, й нікуди не їхатимуть. Увесь жіночий склад рішуче вирішив підтримати наших захисників, та вирішили залишатися дома, в надії, що скоро все скінчиться.

Пройшов день, два, три… І кожен з них нам видавався ще тяжчим. Бомбили усе… По новинам передавали лише одні тривоги.. Слова: «Київ! Повітряна тривога!» все частіше з’являлися на екранах телевізорів та смартфонів. А найстрашнішими були наші ночі. Ніколи й подумати не могла, як сильно я їх почну боятися.. Коли серед мертвої тиші ти чуєш як пролітає поряд ракета, ти розумієш, що зараз вона десь в паде, і благаєш Бога, щоб він зберіг людське життя. Кожна ніч для нас була жахом, адже росіяни винищували усе. Вони бомбили жилі будинки, дитячі садки, школи, і навіть родильні доми. С кожним днем ставало все страшніше й страшніше. А усвідомлення того, що таке взагалі можливе, взагалі не приходило до мене.

Четвертий та п’ятий день виявилися ще складнішими, особливо в містах Київської області. Російські військові та ті самі російські мародери  захвачували селища, якусь частину міст, та починали знущатися над мирними жителями, ґвалтували жінок та дівчат, вистрелювали в людей та навіть в маленьких дітей.

Мій тато та його рідний брат з появою таких новин та дзвінків від знайомих з проханням врятувати їх, вирішили, що нас потрібно відправити в більш надійне місце. 1 березня о 12:20 нам (усьому жіночому складу) чоловіки сказали «збирайте всі необхідні речі, у вас є годинка». Ми й гадки не мали, куди нам їхати, як довго ми там будемо перебувати, і взагалі, що буде далі. Зібравши речі, ми сіли до машини, та мій тато завіс нас на вокзал.

Я плакала, адже не хотіла відпускати свого тата… Як зараз пам’ятаю з якою біллю на душі це все відбувалось.

О 14:00 ми були на вокзалі, о 14:30 відправлявся потяг на західну Україну, ми вирішили, що будемо їхати ним, адже виїхати з Києва потрібно було до заходу сонця. Людей на пероні було дуже багато, в більшості випадків то були жінки з дітьми. Кожна з нас  плакала, адже не хотіла покидати свою домівку, разом з тим, кожна з нас розуміла, що потрібно рятуватися, адже зовсім скоро може скінчитися наше життя.

Як згадувала вище, людей було тисячі … Усі люди заходили до вагонів й набивалися так, що навіть проходу не було. Скажу відверту, в вагонах навіть дихати не було чим. Місця було дуже мало, настільки мало, що ми з моєю мамою, двома тітками, двома сестрами, їхали в тамбурі потяга (місце де скріплюються вагони між собою).

10 годин дороги стоячки, холод.., ні світла, ні тепла, ні їжі, І ми прибули до міста Львів.

Вийшовши з вагону, ми побачили кілометрову чергу біженців на потяг, який прямує до Польщі. Ми зрозуміли, що ще 10 годин в такому стані ми не вистоїмо.

Зателефонувала татусю, сказала, що ми приїхали до Львова, і тепер не знаємо, що робити далі, тато підказав, що з міст а Чоп ходить потяг на Чехію.

Ми прийняли рішення їхати до Праги. Але зі Львова до Чопа не було жодного квитка, тому ми спочатку добиралися зі Львова до Мукачево, а з Мукачево

Всю цю дорогу ми долали протягом однієї доби. Так холодно нам ще ніколи не було.

Дібравшись до Чехії, нас на вокзалі зустріла жіночка волонтер, яка допомогла нам з пошуком житла. Зустріли нас дуже добре, дуже вдячна людям, які нам допомогли й надалі допомогають з освоєнням в іншій країні, які надають нам усю необхідну помічь та підтримку.

Пробувши 5 днів в Празі ми зрозуміли, що довго сидіти ми не звожемо, що нам потрібно йти працювати, щоб забезпечити своє життя, та допомогати ріднім на Україні хоч фінансово.

Наразі ми брацюємо в BISTRO VLTAVA, готуємо українськи страви та знайомимо чехів з нашою національною кухнею.

Багато людей мене запитує «Як тобі тут жити?». Я посміхаюсь і кажу, що тут дивовижні люди, тут мир та спокій, тут є майже все те, про що я мрію, не вистачає лише тата та братика поряд.

Моя душа знаходиться там.. дома.., на Україні. Моє серце розривається від болю, коли я розмовляю з татом, коли чую братика, моє серце завмирає, коли я бачу й чую про всю ту нелюдяність російських солдат. Я плачу, коли дзвоню своїм знайомим, хлопцям, які на передовій, дівчатам, які лишилися дома, коли чую історії як їх гвалтують, та як знущаються над ними росіяни.

Я ненавиджу Росію, ненавиджу російський народ!

Я мрію лише про мир та спокій на Україні!

І як добре тут би не було, доки українська земля буде під російськими загарбниками, моє серце буде розриватися від болю за неньку Україну, та за український народ.